Прізвище, ім’я, по-батькові: ТАЛАНЧУК, Петро Михайлович
Обʼєкт дослідження: Біографія Петра Таланчука і його діяльність в освітній сфері до 1994 року
📎 Суть матеріалу:
Розбір біографії, карʼєрного шляху й діяльності в міністерстві першого міністра освіти України
🔍 Контекст:
Епоха хаотична. Держава потребує демократизації освіти. Міністр – реформатор, який звернув не туди
Петро Таланчук – особистість настільки ж непересічна, наскільки неоднозначна. Він пройшов шлях від колгоспника до ректора Київської Політехніки. Шлях від комсомольця до націонал-демократа. Від першого міністра освіти незалежної України до корупціонера. Команда Дискурсу зібрала відомості про Петра Таланчука, щоб показати як унікальна особистість із вірою в реформи та великими амбіціями може перетворитися на… Втім, залишімо право зробити висновки читачеві.
Перша частина матеріалу присвячена дитинству, карʼєрі й освітній діяльності Петра Таланчука від 1938 до 1994 року.
Дитинство й освіта
Дитинство Петра Михайловича важко назвати безхмарним. Він народився 1 липня 1938 р. в селі Городище-Косівське на Київщині в сільській родині. Його батько загинув на фронті Другої світової, коли Петро був ще зовсім малим. Його матір та бабуся, які обидві були колгоспницями, разом займалися вихованням дітей у сімʼї Таланчуків.
У Рудосільській школі Петро відзначився як старанний учень і вчився «на відмінно». Одразу після випуску зі школи 1956 року він почав працювати у колгоспі «Україна». Як перспективного юнака та лідера, його доволі швидко призначили інструктором Володарського райкому комсомолу. Після року роботи керівником осередку комсомольської молоді, 1957 року Таланчука призивають на військову службу.
В армії йому вдалося потрапити до Військово-морського політичного училища ім. Жданова в Ленінграді. У цьому навчальному закладі викладали найбільш авторитетні офіцери, які отримали бойовий досвід протягом Другої світової війни.
І вже через рік за успіхи в навчанні Таланчук був переведений до Вищого військово-морського училища ім. Фрунзе, яке готувало офіцерів з інженерною та військово-політичною освітою, на факультет журналістики. Однак обставини не дозволили Петру Михайловичу завершити навчання, бо училище було реорганізовано реформою 1960 року.
Після армії Таланчук повернувся до України, і вступив на механіко-машинобудівний факультет Київського політехнічного інституту за спеціальністю «Технологія машинобудування». На факультеті Петро Михайлович проявить себе як блискучий студент, що дозволить йому потрапити на аспірантуру й розпочати плідну карʼєру науковця (у СРСР після ВНЗ випускників найчастіше розподіляли на державні підприємства, а до аспірантури потрапити було значно важче). У проміжку між 1966 та 1987 роками карʼєра Таланчука швидко просувалася: з посади асистента кафедри йому вдалося пройти шлях до професора й ректора столичного політехнічного інституту.
Таланчук був продуктивним на кожній позиції, що він займав. За час свого перебування в університеті він став автором або співавтором багатьох наукових праць, запатентував, близько 50 винаходів. Також він писав публіцистичні твори, підрахунок яких є доволі складним завданням.
Тож Петро Таланчук змалку відзначився, як непересічна особистість. У школі він був старанним учнем і відмінником. Після школи він зарекомендував себе хорошим лідером і швидко став керівником комсомольської молоді. Успіх переслідував його і в армії, де він потрапив до одних із кращих військових навчальних закладів СРСР, а також університеті, ректором якого він став.
Початок політичної карʼєри. Епізод із «Рухом»
Будучи небайдужою до державних справ людиною, ректор Таланчук вирішив розпочати політичну карʼєру. 26 березня 1989 року в Радянському союзі відбулися перші вільні вибори народних депутатів СРСР, на яких йому вдалося отримати крісло депутата Верховної Ради СРСР – і дуже скоро Таланчук-політик заявить про себе в дусі пізньої Перебудови. Уже за кілька місяців після виборів він підтримає «Народний рух України», дозволивши провести перший всеукраїнський зʼїзд партії в актовій залі Політеху.
Цей епізод із «Рухом» є дуже яскравим прикладом патріотичної налаштованості Таланчука на початку своєї політичної карʼєри. Попри те, що зʼїзд відбувся вже за часів Перебудови, захід можна було розцінювати як акт відкритої опозиції до комуністичної партії – а така поведінка в СРСР не заохочувалася. За кожним кроком «рухівців» стежило КДБ; їхні заходи часто зривалися КПРС. Однак цього разу Таланчуку та делегатам від «Руху» вдалося обіграти комуністів у політичних шахах.
Зі спогадів Володимира Яворівського ми знаємо про його сприяння проведенню цього зʼїзду. ЦК мав чіткі вимоги для проведення заходу:
«Ми змушені були пообіцяти, що щойно з’явиться синьо-жовтий прапор у залі, то Петро Таланчук вимкне рубильники і закриє захід»
Однак причетні до зʼїзду розуміли – національна символіка рано чи пізно зʼявиться, нічого було й обговорювати. Так і сталося: не минуло і пʼяти хвилин від початку заходу, як зала почала переповнюватися синьо-жовтими прапорами. Перелякані представники компартії одразу стали вимагати закриття зʼїзду, тільки-от зробити це вже було нікому – Таланчука не змогли знайти на території Інституту. В атмосфері загальної плутанини, йому вдалося чкурнути додому, а колегам він передав, що має поїхати «до лікарні». Він зʼявився в Києві лише за пʼять днів, «оговтавшись після хвороби», а зʼїзд на півтори тисячі делегатів, що ознаменував нову сторінку в українській політиці, так і не вдалося зупинити, зокрема, завдяки Петру Таланчуку.
Діяльність у Міністерстві освіти і науки
Після ухвалення Акту проголошення незалежності України 1991 року, амбітний Таланчук подав свою кандидатуру на президентські вибори. Проте амбіціям ректора, як ми могли здогадатись, не судилося втілитися. Таланчук зняв свою кандидатуру з виборів, поступившись Леонідові Кравчуку, який на знак вдячності призначив його першим міністром освіти у новоствореному українському уряді.
Не варто дивитися на це призначення суто як на блат чи особисту домовленість. Памʼятаймо, що Таланчук левову частку свого життя присвятив освітній сфері: спершу як науковець-дослідник, а згодом як ректор столичного університету. Він мав чітке уявлення про проблеми освіти в Україні, його досвід був неоціненний для розвитку цієї сфери в молодій державі.
До того ж Таланчук мав націонал-демократичні погляди, які були необхідними для того, щоб зробити перший крок у відмові від тоталітарної спрямованості у навчальній системі. Словом, його кандидатура на пост міністра освіти і науки була цілком достойною.
Міністр Таланчук – як він себе проявив? На мій погляд, він був саме тією людиною, якої потребувала тогочасна Україна. Протягом короткої каденції Таланчука (1991-1994), сфера освіти зазнала значних позитивних реформ:
- 1992 року за ініціативи Таланчука створено Академію інженерних наук України й Академію педагогічних наук України;
- протягом 1992-1993-х років було започатковано рейтингову систему оцінювання ВНЗ, яка до цього була відсутня;
- 1993 року Міністерство запровадило державну атестацію для випускників загальноосвітніх шкіл, після якої вони отримували сертифікати про підтвердження рівня своїх знань (сучасною мовою, це була свого роду ДПА);
- 1993 року Міністерство під керівництвом Таланчука розробило і затвердило демократичну Державну національну програму «Освіта. Україна ХХІ століття» (далі – Освіта), яка досі є чинною.
Зі списку реформ, що відбулися за каденції Таланчука, варто звернути особливу увагу на програму «Освіта». Саме цей документ став початком перебудови системи освіти на національно-демократичних підвалинах. До основних її тез належать:
- відродження й розбудова національної системи освіти як найважливішої ланки виховання свідомих громадян України;
- формування освіченої, творчої особистості, становлення її фізичного й морального здоров’я;
- виведення освіти в Україні на рівень розвинених країн світу шляхом докорінного реформування її концептуальних, структурних, організаційних засад;
- подолання монопольного становища держави в освітній сфері, глибока демократизація освіти.
Документ містить доручення для відповідальних міністерств і підрозділів реалізувати конкретні заходи для втілення задекларованого стратегічного курсу в освітній сфері. Новостворена Академія педагогічних наук до 1994 року мала розробити план наукових досліджень відповідно до програми, розробленої командою Таланчука, а контролювати її виконання мав тодішній віце-премʼєр-міністр з гуманітарної політики Жулинський.
Відповісти на питання, чи була втілена ця стратегія, може більшість вихованців пострадянських українських шкіл або університетів – і відповідь ця буде негативною. Це й не дивно, адже реалізація такої амбітної програми потребує десятиліття опіки над системою освіти. Однак початок було покладено.
Карʼєра Таланчука як міністра освіти і науки завершилася після дострокових президентських виборів 1994 року. На президентських виборах Петро Михайлович, будучи вже доволі досвідченим політиком, вирішив ще раз висунути свою кандидатуру. Ці вибори пройшли за відмінним від попередніх сценарієм. Жодних домовленостей із “потужними” кандидатами, як це було з Кравчуком 1991 року, не відбулося, і кандидатура Таланчука дійшла до виборчих дільниць. Навряд чи результати Таланчука можна назвати успішними: на них він посів останнє місце, набравши 0.55% голосів.
Після виборів у новоствореному уряді президента Кучми не знайшлося місця для реформатора Таланчука – крісло міністра освіти і науки України зайняв вчений та бізнесмен Михайло Згуровський. Відтак колишній міністр був вимушений вийти на своєрідну пенсію.
Діяльність після 1994
Звісно, можна завершити матеріал про Петра Михайловича на цій ноті; зробити вигляд, що Петро Таланчук – ідейний реформатор, якого не зрозуміли. Він був продуктивним науковцем і мав блискучу академічну карʼєру. Таланчук підтримував націонал-демократичний рух в українській політиці, а в міністерстві він заклав основи для демократизації української освітньої системи. Важко написати текст про діяльність Таланчука до 1994 року, який не був би компліментарним.
На жаль, його біографія має й темну сторону, про який ми теж мусимо згадати. І цей темний бік має матеріальне втілення у вигляді університету «Україна». Йдеться про заклад, із яким повʼязаний ряд гучних скандалів: продаж дипломів, невиплачені кредити, рейдерські захоплення і банальна корупція.
Детально про університет «Україна» та діяльність Таланчука після 1994 року, запрошуємо дізнатись у другій частині матеріалу.
